Діти можуть злитися на батьків. Іноді вони навіть обіцяють, що не пробачать і не забудуть ніколи. Найчастіше ці «милі» погрози нічого не означають. Але бувають й інші випадки, мова про вчинки дорослих, які справді завдають малюкові глибокої емоційної травми. Ставши дорослим, він, можливо, зможе зрозуміти причини, але ось пробачити – ні.
1. Нестримані обіцянки.
Якщо немає можливості обіцянку виконати – то краще її не давати. Ця істина, яку нам самі дорослі навіюють із дитинства, правильно? І повторюють це дитині раз по раз, вимагаючи, що вже вона свої обіцянки виконувала.
Однак самі дорослі частенько їх порушують, при цьому завжди знаходять виправдання – не змогли, якісь сторонні причини завадили, і взагалі: у батьків і так багато проблем, що ти лізеш? Май совість, зрозумій, не чіпляйся!
Мій знайомий так досі не пробачив батька, який пообіцяв після першого вересня в першому класі зводити його в похід – мовляв, ти в мене вже дорослий, варитимемо юшку на багатті з риби, яку самі зловимо, і спатимемо в наметі.
Він школу закінчив, а батько в похід так і не зводив, при цьому, коли хлопець був зовсім малим і мав наївність нагадувати – татусь, а коли похід – ще й сварив. Мовляв, у мене справ і так по горло, що ти лізеш, немає часу!
Чому ця історія принесла дитині так багато болю – батькові незрозуміло досі. Якось спробував він (доросла дитина, я маю на увазі) цей гештальт закрити. І що ви думаєте? Батько його ж і засоромив – мовляв, як можна бути таким злопам’ятним?
2. Неповажне ставлення дорослих до дітей
Так, я знаю, зараз багато хто обуриться – за що, мовляв, ми повинні дітей поважати, вони ж дрібні! Так думає набагато більше людей, ніж може здатися на перший погляд.
Скільки батьків ставляться до дітей зверхньо, навіть із деяким презирством – мовляв, ось виростеш, станеш людиною, тоді говоритимемо на рівних, а поки циць, малявка. Скільки батьків не поважають дитячу працю (хоч би як це смішно звучало), не цінують дитячих поривів допомогти і навіть не здогадуються, як важливо похвалити, а не посміятися, коли дитина підносить їм своє творіння – малюнок, припустімо, або саморобку.
Приклад із життя: чудова майстриня, яка зараз робить дуже гарних ляльок і продає їх колекціонерам за кордон (так вигідніше), усе дитинство ховала від батьків свої вироби. Бо мама казала, що сукні, які вона лялькам шиє, – убогі, а батько – спершу сварився, що вона витрачає час на порожні заняття, тоді як треба вчити математику і вступити після школи на банківську справу.
Одного разу батько зі злості сказав дядьку (брату матері), що, мовляв, у тебе діти хороші, а моя – дурепа, витрачає час на дурниці. За столом. На дні народження. При всіх родичах і при доньці. І порадив їй брати приклад із дітей цього дядька – вони, мовляв, у житті всього доб’ються.
Ну, мовчить зараз майстриня, а що робити? Батько й мати, як-не-як, рідні. Образа – залишилася. Хоч і розуміє, у дев’яності всі дорослі думали, що треба дітей до фінансів ближче… Добра бажали. Розуміє це, але все одно – образу не пробачила.
Скільки ще таких випадків? Подумайте про це…
