Про невгамовну жіночу жертовність, яка коханням насправді не є і доволі часто закінчується крахом ілюзій та очікувань…
В юності мене вразило оповідання Джека Лондона «Мужність жінки», в якому в суворих умовах голоду і вічної мерзлоти жінка пожертвувала своїм життям, заради виживання чоловіка. З мізерних запасів провізії, які вони і так ділили порівну, вона з’їдала тільки половину, другу ж ховала в мішечок на грудях. Його вона і віддала чоловікові в найкритичніший момент. Тоді мені здавалося, що це і є приклад справжнісінького кохання, коли заради іншого не шкода ні їжі, ні серця, ні печінки.
У літературі взагалі багато зразків жіночої жертовності, і що характерно, майже вся вона написана чоловіками. Тобто так чоловіки уявляють собі ідеальні стосунки – все для нього одного, а він потім, може, присвятить їй пісню чи вірш. Посмертно.
Практично всі жіночі консультації про розставання, розлучення, розрив стосунків закінчуються словами «я ж йому все віддала, як він міг?»
Обсяг цього «всього» у всіх різний – хтось пожертвував своєю кар’єрою заради сім’ї, хтось погодився на переїзд в іншу країну, бо чоловіка на роботу покликали, хтось пилинки здував, хтось сховав бажання мати ще одну дитину куди подалі, бо він не хотів, або взагалі беззастережно прийняв чоловіче небажання розмножуватися, хтось працював на двох роботах, поки він себе шукав, хтось закинув улюблене хобі просто тому, що йому не подобалося, хтось заплющував очі на скупість, неувагу, відсутність допомоги, постійно знаходячи аргументи, чому він не робить те, що в близьких, тим паче сімейних, стосунках робити нормально.
Коли починаєш ставити всім цим жінкам природне запитання «Чому?», чому ви робили те, що вам незручно, неприємно, не подобається, майже всі вони відповідають: «я думала, що він для мене робитиме те саме», або «я думала, він оцінить», або «я думала, що це і є любов». Усі вони віддавали, сподіваючись отримати щось натомість.
А ще від того, що думали, у стосунках треба стримуватися, згладжувати, мовчати, бо з тієї самої літератури випливає, що справжнє кохання, воно безмежне і безумовне.
Він тобі несвіжі шкарпетки, а ти приймаєш. Він тобі «немає грошей на дурниці», а ти терпиш. Він по дому не допомагає, а ти мовчиш, бо любиш. Напружувати кохану людину якось не комільфо.
І це не тому, що чоловіки погані, несамовиті, жахливі. Чоловіки всі різні. Навіть ті, хто йде зі стосунків, можуть робити це просто тому, що кохання минуло. Це від того, що жінка спочатку не встановлює межі неприпустимого для себе. Вона боїться, що якщо встановить ці самі межі – чоловік піде, а ще вона відчуватиме себе винуватою «хіба ж можна так, з тим, кого любиш».
А ще від того багато жінок входять у стосунки недолюбленими і «недолікованими». Коли з дитинства батьки недодали. Виростаючи, вона все одно залишається всередині тією голодною дитиною, яка відчайдушно хоче, щоб її любили, хвалили, та й узагалі помічали.
Тільки замість того, щоб «годувати» цю голодну дитину на терапії, вона входить у стосунки і починає підгодовуватися від партнера. Віддаючи йому багато в надії отримати у відповідь. А партнер що? Він звичайна людина. Йому й на думку не спадає, чим це все в підсумку обернеться. Дають – бере. Сам щось у відповідь пропонує.
Але йому невтямки, що віддають йому ту саму останню їжу, як у Джека Лондона, тільки на відміну від індіанки Пассук, його жінка не помре. Вона потім за все попросить. Стребує. Вигризе. Особливо, якщо він раптом посміє піти.
Тому кордони у стосунках потрібні. Якщо я не терплю те, що мій чоловік не прибирає волосся зі зливу у ванні, це не означає, що я його не люблю. Люблю. А ще я люблю себе. І хочу входити митися в чисту ванну. І робити це в гармонії з собою, а не в стресі «Як, знову? Іди прибери».
І якщо після таких простих вимог – мити посуд, приносити воду, стежити за чистотою сорочки, заробляти гроші, не тому, що жінка сама не може, а тому, що вона сама не повинна, бути коректним, – чоловік каже: «О, ні, це вона багато хоче» і йде, то гріш йому ціна, нехай іде.
Ти, звісно, можеш побігти за ним і сказати «не треба, будь таким, як є, я ж тебе кохаю» і з цього почнеться твій нескінченний шлях жертв заради любові. Але насправді нічого спільного з любов’ю він не має. Зате з неврозом дуже навіть.
Тому, дорогі жінки, залиште собі своє серце, свої нирки, свою печінку. Давайте закінчимо з цією прометейщиною. Бо людина, яка не навчилася любити себе – не вміє любити в принципі. Віддавати у відповідь – це такий спосіб прив’язати до себе людину і він теж із любов’ю не має нічого спільного.
Почніть пробувати бути чесними із собою, тоді вдасться це робити і з іншими. Почніть давати собі замість того, щоб віддати комусь, можливо, тоді вдасться «догодувати» внутрішню голодну дитину і тоді з іншим можна буде ділитися, а не жертвувати. А там, де чесність і здатність ділитися, вже й до любові один крок.
Олена Шпундра
