Повчальна історія про жінку, яку любили менше, ніж собаку…
Психологія

Повчальна історія про жінку, яку любили менше, ніж собаку…

Звичайна сім’я, тільки ось дружина постійно хворіла. А лікарі причин не знаходили…

Хворіла Валентина часто. Те спину прихопить, то плече. То голова болить три дні поспіль, то кишечник підводить.

Почалося це давно. Коли? Відразу, як вийшла заміж. А зараз, слава богу, тридцять років з того моменту пройшло. Двоє синів дорослих. Онуки. Чоловік…

Чоловік вважав Валентину гібридом робота-пилососа, мультиварки, психолога, електронного щоденника та нянечки. Не тільки для дітей-погодків, але і для нього самого.

Ні-ні, Валентина була берегинею домашнього вогнища. Звичайна жінка, яка працює, а після роботи встає до плити – вечеря, потім до раковини – мити посуд, потім до пилососа – пил по кутах, потім сідає нарешті… Але не відпочиває, а допомагає робити уроки дітям. Діти виросли швидко, це так. Але їх змінили онуки.

Щаслива, в загальному, сім’я.

Ось тільки Валентина без кінця хворіла. Чітких причин її численних хвороб лікарі не знаходили. Нічому там хворіти, говорили вони. Ідіть до психотерапевта. Неначе вона ненормальна якась.

Одного разу вночі Валентина прокинулася від сильного болю в животі. Викликала собі швидку – звикла справлятися з будь-якою напастю сама. Її відвезли в приймальне відділення, лікар подивився так і сяк, взяв аналіз крові і навіть зробив термінове УЗД. А потім сказав – вам не до мене. Вам до цього лікаря. І дав візитку. Валентина зрозуміла: знову їй психіатра радять.

Але після тієї безсонної ночі їй стало так страшно, що вона й справді набрала номер того лікаря з візитки і записалася на прийом.

Чуда, звичайно, не сталося. Але Валентина повільно почала змінюватися.

Пила якісь таблетки, вечорами щось писала в зошиті – домашні не цікавилися, чим вона зайнята, але поглядали косо – чому не на кухні, чому не на своєму звичному жіночому посту? А Валентина робила домашнє завдання, яке психотерапевт сказав виконувати регулярно.

Так Валентина познайомилася зі своїми почуттями.

Одного разу вся сім’я зібралася за столом, був якийсь святковий день. Чоловіки почали згадувати улюбленого пса, який прожив з ними дванадцять років і помер – чи то від якоїсь хвороби, чи то від старості. Гарна була собака, славна. Всі зійшлися на тому, що жахливо її не вистачає, хоч і минуло вже кілька років після втрати улюбленця.

Валентина глянула на чоловіка і побачила у нього на обличчі сльози. Це у нього-то, який жодного разу не висловив ніяких емоцій з приводу хвороб Валентини, та й будь-яких важливих подій в їхній родині, від народження синів до моменту закінчення ними інститутів!

Чоловік сумував за улюбленою собакою.

Тоді Валентина дещо зрозуміла. І мовчати не стала.

– Якби мене любили хоча б наполовину, як цю собаку, можливо, я хворіла б менше…

Її, звичайно, обізвали байдужою істеричкою. Хоча це взагалі-то два взаємовиключних визначення.

Чоловік, звичайно, встав з-за столу і пішов з дому, грюкнувши дверима. Пішов провітритися.

Сини, звичайно, ображено притихли.

Ніхто не здогадався обійняти Валентину. Сказати їй кілька теплих слів.

Точно так же, як ніхто не запропонував їй допомогу в митті посуду після. І в інших домашніх справах.


Я зустріла Валентину через три роки після того вечора. Щось в ній невловимо змінилося. Схудла, посвіжішала. Та ще очі стали інші – зникла вічна печаль в погляді. Навіть зморшки ніби розглядалися.

Вона розлучилася з чоловіком. Чоловік у всьому винив психолога-розлучника і здійснював малоефективні спроби освоїти пральну машинку і самостійне приготування яєчні з сосисками. Мав успіх, зі слів Валентини, мало. Намагався «налагодити стосунки» з дружиною. З тим же успіхом, що і приготування гречки, коли вона спочатку википала, а потім пригорала до дна каструлі. Дуже вже було помітно, що мета його – не покаятися перед дружиною і не спробувати дати їй трохи людського тепла, а повернути Валентину у зручний йому стан гібрида мультиварки і прасувальної дошки. Щоб гладила одночасно і сорочки, і ніжне его своїх чоловіків.

А Валентина жила одна. І була щаслива.

Вона, до речі, завела собаку. Яка душі в ній не чула. Ще Валентина спілкувалася з внуками. Без героїзму: ліплення макетів міста майбутнього з природних матеріалів і освоєння математики вона залишала батькам. А сама робила те, що подобалося і їй, і дітям: читала їм улюблені казки, ходила в парк поїсти морозива і покататися на каруселі, та ще – погладити коней.

«Одного разу я зрозуміла, що заслуговую жити не гірше, ніж наша собака» – задумливо сказала Валентина…

Автор невідомий