Наша сусідка вже майже чотири десятиліття живе поруч із чоловіком, якого назвати підтримкою важко. Він пив, зраджував, у дім грошей не приносив, а вона носила свій тягар, немов орден за «витримку», й часто повторювала, що тільки завдяки її терпінню сім’я не розпалася.
Пригадую одну історію. Вона взяла дітей до лісу по гриби. Осінь видалася холодною й дощовою. Дрібні краплі лізли за комір, перетворюючи теплі светри на мокрі ганчірки. Земля під ногами чавкала, птахи зчиняли галас, а діти, змерзлі й змучені, благали повернутися додому. Проте натрудженими руками вони все ж зібрали цілий мішок білих грибів — добірних, красивих, на всю зиму. І в суп, і до картоплі, і для пирогів.
Та тільки-но переступили поріг, як чоловік влаштував скандал: мовляв, вечеря не готова. І тоді, у пориві люті, він вліз у повну ванну грибів і почав топтати їх важкими кирзовими чоботами. Діти плакали, благали його зупинитися, хапали за штани, а він, наче втішаючись, розчавлював гриби під ногами, перетворюючи їх на суцільне місиво.
Таких випадків у їхньому житті — не злічити. Сьогодні вона зі сльозами зізнається: нічого доброго не бачила — ні пирога, з’їденого в тиші й радості, ні теплих речей, ні любові. Доньки виросли, розлетілися, дзвонять рідко й частіше дорікають за дитинство, повне болю. Вони кажуть: «Мамо, через твій вибір ми боїмося чоловіків, у кожному бачимо тирана». А вона виправдовується: «Я ж хотіла зберегти вам батька». На що дочкам лишається відповісти: «Хіба він був для нас батьком?»
І знову — мовчання. Вона вимикає телефон і біжить до чоловіка, який тепер прикутий до ліжка. Вона годує його з ложки, доглядає, тихо повторюючи: «Бог терпів і нам велів». Але не розуміє, що є терпіння, яке очищає й зміцнює, а є таке, що руйнує зсередини.
Терпіти треба біль народження, безсонні ночі біля немовляти, підліткові вибрики, зимовий холод чи довгу пробку на дорозі. Терпіти можна те, на що немає впливу. Але коли йдеться про приниження, зраду, знущання чи несправедливість — це вже не терпіння, а саморуйнування.
Бо чоловіка можна замінити, як і роботу, як і спосіб мислення. Звички, оточення, навіть житло — все це змінюване. Єдине, що незмінне, — це право людини на гідне життя.
Як колись сказав один журналіст:
«Терпіння не є природним станом людини. Ми народжені, щоб жити добре, а не миритися з поганим».
Ірина Говоруха
