Ви коли-небудь бували свідком того, як батьки кричать на своїх дітей? Деякі можуть влаштувати сцену просто на вулиці або посеред торгового центру. Ще можна зустріти матусь, які кричать, у поліклініках. Як ви себе при цьому почували? Напевно, у вас частішав пульс і вам хотілося провалитися під землю від сорому і незручності. І ще з глибин пам’яті спливав той стискаючий страх, який ви відчували, коли самі були дитиною, на яку кричать…
Кілька років тому я написала “Лист усім мамам, які кричать на своїх дітей”. Він знайшов відгук у тисяч матерів. Я не виправдовувала крик, але я писала про те, що якщо ви бачите матір, яка кричить, це не означає, що вона монстр. Це означає, що їй потрібна допомога, вона втомилася, і є причини, які розірвали її нервову систему на шматки. Мама кричить не на дитину, мама кричить про те, як їй погано.
Я теж була матір’ю, яка кричала, і за ці два роки навчилася її контролювати. Своїм досвідом хотіла б поділитися.
Мама кричить не від того, що вона на якийсь момент раптом розлюбила своїх дітей (навіть якщо донька розфарбувала стіни дорогою помадою, а син порізав штори у вітальні). Ми не розлюбимо їх ніколи. Просто в цей самий момент у нас уже накопичилося стільки агресії, що будь-який привід може дати їй вихід. А діти – це та сама покірлива воронка, в яку можна злити свою злість, і ми знаємо, що нам за це нічого не буде!
Дитина не дасть нам здачі, не скаже й слова, погодиться з усіма принизливими словами на свою адресу, а потім ще й ручки простягне, щоб обійняти маму, яка скаженіє, але кохану. І мама, навіть якщо їй страшенно соромно, знаходить собі виправдання і сподівається, що “ну, нічого ж страшного не сталося: помирилися і добре”… Такої поведінки ми вчимося в близьких: спершу у власних батьків, а потім і в подружжя. Злив агресію на слабкого, розрядився і порядок.
Це перша причина, через яку ми кричимо на дітей: накопиченій агресії нікуди діватися. Ми не вміємо її екологічно з себе знімати. Агресію накопичують усі. Навіть неконфліктні домогосподарки. Особливо неконфліктні домогосподарки. Які дозволяють усім родичам, сусідам, знайомим і навіть незнайомим людям постійно тупцювати своїми чоботами в їхньому городі й ламати всі паркани. Добрі й покірливі мами не вміють відмовляти, не вміють давати відсіч, засувають себе на останнє місце. І в якийсь момент у них зриває кришечку, і весь окріп під високим тиском обливає дитину з голови до ніг.
Коли в мене був чоловік і його численна токсична рідня, я була саме такою дружиною і матір’ю. Терпіла і мовчала. А коли залишалася з дитиною наодинці, зривалася через кожну дрібницю. Але потім чоловік зробив ручкою “Бувай” і все раптом стало добре.
Одного разу я зловила себе на думці, що не розлютилася після того, як дитина перекинула миску з салатом на підлогу. Просто сказала: “Чорт… Сиди на місці, я зараз усе приберу. Будь акуратнішим наступного разу”. Мені зовсім не хотілося на нього кричати. Тому що в мені не було накопиченої агресії, ніщо її не накопичувало в таких обсягах, як раніше. Ну подумаєш, салат. Та й узагалі, з ким не буває. Сама можу перекинути що завгодно, але кричати на себе не буду ж при цьому.
Висновок у жодному разі не про те, що женіть, мовляв, у шию цих чоловіків. Висновок – для чоловіків за великим рахунком, і він про те, що на повагу і турботу жінка заслуговує завжди, навіть якщо вона твоя дружина і “належить” тобі за документами. Не треба зливати на неї свій поганий день або поганий настрій, або звинувачувати в тому, що ти невдаха. Але, на жаль, багато хто думає, що дружини для цього і потрібні – для розрядки. А потім ця розрядка рикошетить по ваших дітях. Хочете, щоб вона не кричала на дитину? Самі на неї не кричіть для початку. А то виходить як у тому анекдоті: чоловік накричав на дружину, дружина накричала на дитину, дитина накричала на кішку, кішка напісяла всім у тапки.
…Моя дитина росла, зростали потреби і потреби. Мені виявилося важко влаштувати її в бюджетний дитячий садок. На роботі з’явилися серйозні проблеми. Захворіла мама. І коли на цьому тлі я знову почала кричати на дитину через дрібниці (а на мене водночас більше ніхто не кричав!), я зрозуміла, що є й друга причина, через яку я зриваюся на дитині. Виявилося, що це почуття безсилля.
Обставини, які я не можу контролювати і впливати на їхній перебіг розвитку, почали накопичуватися як снігова куля. Це і був мій найбільший тригер: щойно я відчувала, що втрачаю контроль над своїм життям, я приходила в негативне збудження, відчувала неминуще почуття тривоги, перетворювалася на грудку нервів, і в цьому стані дуже гостро реагувала на будь-яку помилку дитини – розряджалася. Навіть на мокрі від снігу рукавиці. Ну типу: “Ось же я погана мати, не догледіла, не захопила другі рукавиці, а ти теж хороший, потрібен тобі цей сніг!” Ну так, по-дитячому…
Я навчилася контролювати цей стан. Щойно розуміла, що мене триггерить, що мене знову захоплюють тривожні думки про майбутнє, що почуття безсилля зростає в мені як на дріжджах, то намагалася витягнути себе з емоційного мислення в бік логічного. Для цього мені потрібно було зосередитися на своєму фізичному тілі: пострибати на місці, пострибати ногами, піти вмитися крижаною водою, скласти в голові який-небудь приклад на кшталт 168+217… Загалом, остудити емоції і задіяти розум. Згадати все, що я контролюю. А це пристойний список взагалі-то. І похвалити себе за все.
Похвалити себе – це дуже важливо насправді. Мені здається, брак схвалення, який відчувають дорослі, особливо, коли вони батьки, це теж причина, що випускає внутрішніх драконів назовні. Батькам раз у раз намагаються дорікнути, звинуватити, змусити щось робити, що йде врозріз з їхніми уявленнями і бажаннями. Батьків дуже рідко хвалять і схвалюють. Мовляв, ти що дитина, хвалити тебе? Та ні, потреба в похвалі це потреба всіх людей, як мені здається. Ми всі завжди дивимося один на одного, калібруємо свою поведінку в бажанні почути підтримку і схвалення своїх вчинків. І коли чуємо лише критику, особливо несправедливу й емоційно приправлену безсторонніми епітетами, то дуже швидко вигораємо, ображаємося… І – та-дам! – зриваємося від образи на дитину. Тому, якщо вас нікому хвалити, хваліть уже тоді себе самі, обов’язково балуйте подаруночками – шоколадками там, новими парфумами. Мама – не покидьок у сім’ї.
Повертаючись до причин крику. Щоб розібратися, що ж мене виводить із рівноваги, я розмовляю із собою. Уявляю, що даю інтерв’ю або що я на прийомі в психолога. Намагаюся розплутати клубок емоцій і вийти на головний страх, що маскується під крик. Я практикую цей контакт із собою постійно. Дуже рекомендую. І в той складний період із садочком і мамою я зрозуміла, що третя причина, через яку я кричала на дитину – страх осуду.
Страх – це емоційно забарвлена реакція. Найчастіше – ірраціональна. Ми кричимо на дитину, яка погано зав’язала шарф, нібито тому, що боїмося, що вона тепер захворіє. Ми кричимо на дитину за двійки, тому що боїмося, що вона виросте неконкурентоспроможною і стане двірником. І так далі, і так далі… Але насправді, якщо копнути трохи глибше, це страх виглядати поганою матір’ю в очах “когось” важливого для нашої самооцінки. Хіба ми не зможемо вилікувати соплі дитині? Зможемо, сто разів могли. Але боїмося ми в цей момент не застуди, а осуду з боку, наприклад, свекрухи, яка скаже “ось, недогледіла!”, або з боку педіатра, яка закотить очі: “що ж у вас, мамочко, дитина втретє за зиму хворіє?”. Про двійки – та сама історія. Тільки соромити недбайливу матір буде вже більше коло “доброзичливців”: і свекруха, і чоловік, і вчителі, і подруги…
Щоб перемогти цей страх, потрібно знайти того “великого брата”, оцінки якого ви внутрішньо боїтеся. Моїм “великим братом” виявилася… власна мама. Вона тоді захворіла, і я на певний час перевезла її до себе. І мій дім, мої стосунки з дитиною стали видні їй із найближчої відстані. Дитина немов підсвічувала мою недосконалість, у якій мама і так була завжди впевнена і не забувала мені про це щоразу нагадувати: “Доцю, хто ж так кашу варить? Вона ж із грудочками!”, “Кірочка, це хіба компот? Це помиї, краще не роби, кухня – це не твоє”, “А чому в дитини тільки одна тепла куртка? Тобі ніколи заїхати в магазин за запасною?”, “А чим ти вечорами займаєшся, чому не вчиш дитину читати? Я тебе читати вже в три роки навчила”.
Із цим страхом жити дуже неприємно. Я досі з ним борюся. Коли мама одужала і, нарешті, поїхала до себе, мені стало набагато легше і спокійніше. Але я все одно помічаю, що в дні, коли вона телефонує, я нервую, і боюся, що можу накричати на дитину. Хоча я намагаюся відстежувати і свої тригери, і свої думки, і вести конструктивні діалоги із собою.
Коли я усвідомила, що по ланцюжку передаю дитині сумнівну спадщину – а саме, вчу її зривати свій поганий настрій на тому, хто слабкіший за тебе, і взагалі привчаю до крику як до норми, – мені стало моторошно. Діти не винні в тому, що дорослі не вміють домовлятися, поважати й розуміти одне одного. Діти як контейнери приймають у себе весь наш негатив, прощають його нам, але самі-то – збирають. До певного часу. А потім, коли стають дорослими і перетворюються на батьків, цю скриньку Пандори з гуркотом відчиняють і… все починається заново.
Давайте як спадщину постараємося наповнювати наших дітей не образами й агресією, а любов’ю і розумінням. Буде нелегко. Але хтось же повинен припинити це вже.
Кіра Морозова
