Великий білий пес ішов по колу. Люди стояли біля церкви й чекали на появу священика. У ногах їхніх стояли кошики, наповнені всілякими наїдками.
Булочками, пирогами та ковбасками. Домашнього приготування. Пес ішов і дивився на все це багатство. Іноді він підходив ближче, не в силах стриматися. Ковтав слину і принюхувався.
Люди відганяли його, покрикуючи і прикриваючи приготовлену їжу.
За ним ішла собачка з відвислими сосками, а поруч із нею двоє маленьких і худих цуценят. Вона не підходила близько. Вона дивилася на свого добувача і захисника. Великого білого пса.
Вона знала, якщо йому дадуть що-небудь. Він не стане їсти. Він покличе їх, але…
Люди відганяли його. Весь довжелезний ряд. Весь.
Всі до одного, відмовили йому.
Вони чекали, щоб освятити їхню їжу і віднести її додому, і ця собача компанія не входила в їхні розрахунки.
Вони стояли вже давно. Займали чергу з самого ранку, намагаючись опинитися ближче до виходу з церкви. Вони спішили…
Пес підійшов до самого початку черги і присів поруч із жебраком, який сидів на паперті. Високий чоловік у старому одязі. Худе, злегка довгасте обличчя, маленька борідка й очі. Блакитні, як небо над ними.
Жебрак дивився, як пес обходив байдужу чергу і зітхав.
Зітхали обидва. Пес і жебрак.
– Не подають?
Запитав жебрак великого білого пса. Той подивився на чоловіка і зітхнув.
– Ось і мені теж шкода.
Погодився жебрак і хотів сказати ще щось, але тут…
Тут двері храму розкрилися і звідти з’явилася процесія. Багато одягнений піп попереду, а за ним ціла процесія помічників.
Черга пожвавилася і стала розкривати свої кошики.
Знімаючи з них покривала, закриті раніше для білого пса.
Жебрак пожвавився.
– Зараз, зараз.
Сказав він білому псу.
– Зараз.
І простягнув праву долоню до попа, що вийшов.
– Подайте Бога ради.
Сказав жебрак. І додав.
– Від щедрот ваших.
Священик подивився на нього суворо і з досадою.
І відразу помічники зашикали на нахабного жебрака.
А один у довгій рясі сказав.
– Йди туди.
І кивнув на присутніх освятити їжу.
– Чого тут просиш? Вони ось і подадуть. Жебрак подивився на нього і відповів.
– Вони не подають.
– А що ти від нас чекаєш? Відповів служка.
– Від вас і не чекаю. Погодився жебрак.
Піп із супроводжуючими пішов далі. Він помахував кадилом і кропилом, а парафіяни кланялися йому і хрестилися. Вони посміхалися і клали в руки служкам пожертви.
Жебрак подивився на все, що відбувається, і знову важко зітхнув. Він поліз у кишеню своєї старої, розтягнутої куртки і дістав звідти… велику булку.
Білий пес подивився на хліб і ковтнув слину, але не наважився. Тільки глянув на собаку і цуценят. Він знову зітхнув.
Жебрак відламав від булки половину. Потім подивився на цуценят і теж зітхнув. Розламав обидва шматки на рівні шматочки й роздав собакам.
Ті радісно повизгували, стали їсти.
Жебрак ще раз глянув на ряд людей із кошиками.
Так смачно пахли ці кошики і встав.
– Їжте. Їжте, мої хороші. Сказав він і погладив цуценят і великих собак.
– А я, мабуть, піду. Нічого мені робити тут.
Не подають тут божим створінням…
Він пішов, не озираючись і коли великий пес доїв свій шматок булки і захотів подякувати добрій людині той зник, ніби розчинився в повітрі. Ніби, його й не було ніколи.
Ніколи не було…
А люди несли додому освячену їжу й уявляли, як вони сядуть із родичами за святковий стіл. Давно накритий і що нетерпляче очікує на них. І розповідатимуть, як довго вони чекали Божого благословення і..
І дочекалися його. І який був хороший священик і як він сказав правильні слова і вони вклонялися йому і відповідали, а всі рідні будуть їх хвалити і дякувати за цю їжу.
А великий білий пес, його дружина і їхні двоє цуценят дивилися їм услід і в очах пса було щось таке.
Таке…
Жалість, чи що. Співчуття? Розуміння?
Адже більше нікому було подивитися їм услід.
Нікому…
Зовсім нікому…
Подайте від щедрот ваших. Подайте. Не закривайте душі й серця ваші.
Бо рука того, хто дає, не збідніє.
А душа його буде наповнена.
У кого, вона, звісно, є.
Якщо вона є.
Ось і все.
Олег Бондаренко-Транський
