Одна жінка стала приходити на роботу сама не своя. Видно було, що вона плакала всю ніч, а на ранок ретельно зафарбувала синці тональним кремом.
Колеги, з якими вона була дружна, допитувалися:
-Що відбувається? Може, ми можемо чимось допомогти? Ти говори, не мовчи.
Спекли пирогів, принесли на роботу, заварили чай. Заохотили її до відвертої розмови. Жінка зізналася: з чоловіком сильно зіпсувалися стосунки. Настільки зіпсувалися, що вона почала збирати гроші, щоб з’їхати на знімну квартиру. Сил немає терпіти його причіпки.
Жінки почули і розреготалися:
– Усі терплять, і нічого. Ідеальних чоловіків немає. Чи ти думала, що в 55 років тебе так само будуть на руках носити і каву зранку варити?
– Не смій із власної квартири йти, чуєш? Ще й такі гроші за оренду віддавати! Нехай він іде, якщо йому все не так.
– Гроші збирай. Витрачай на себе: сукні, туфлі, ходи в кафе час від часу, в театр. Розбавляй фарбами сірі будні. Сходи до платного лікаря, перевір щитовидку, може, справа в тобі. Запишись на масаж і походи в басейн.
– Ти думаєш, нам солодко живеться? Та ми самі з чоловіками собачимося. Але не тому, що чоловіки наші погані, а тому що життя таке. Грошей немає, всі радощі закінчилися з молодістю. Живі й добре.
Жінка кивнула. Але легше їй не стало.
Додому йти не хотілося. Бачити й чути ці спалахи гніву.
Вона подовгу сиділа на лавочці перед будинком. Сусіди підходили, питали:
– Допомогти? Може, сумки донести?
Але вона відмовлялася, навіщо чужих напружувати?
Але найстрашніше було те, що ТАК доведеться жити роками. Вона цього не витримає. Треба подавати на розлучення, треба ділити квартиру… Іпотеку їй не дадуть, доведеться жити в кімнаті, на околиці міста. А які сусіди ще попадуться…
«Не божеволій» – твердили подруги. «Це криза, мине».
Але все закінчилося несподівано. У гості до батьків приїхав син. Коли він почув, як батько кричить – на нього і на матір, зрозумів, що це ненормально. Це психоз. Батько не став відпиратися і вони разом з’їздили в диспансер, йому прописали препарати. Озвучили діагноз: рання деменція.
Страшно таке почути в ще нестарі, майже квітучі 55. Саме час жити.
Але вразив мене навіть не сам діагноз, таке, на жаль, трапляється. А те, з якою легкістю люди готові прийняти як щось буденне, агресію, чвари, злість, образи, приниження.
Знаходять їм виправдання, шукають аргументи. Змиряються, дозволяють, допускають.
Кожного з нас щось дратує, ранить, зачіпає, але не кожен зриватиметься на інших, щоб тим теж було боляче.
Агресія, якщо вона не підкріплена діагнозом, це моральна розбещеність, нестриманість, відверта неповага до почуттів, до стану та до настрою близьких людей.
«Злість передбачає обмеженість» – говорив французький філософ Жан-Поль Сартр.
Поганий настрій буває у всіх. Але якщо якась людина з вашого оточення зривається на вас постійно – біжіть від неї, ізолюйтеся, обривайте будь-які контакти.
Вона вашу дружбу в гріш не ставить.
