Жив у невеликому селі мудрець. Він був відомий своєю добротою і завжди допомагав односельцям, коли ті потребували поради чи підтримки. Якось до нього прийшов молодий чоловік, який був дуже амбітним, але з часом став зауважувати, що його життя не приносить радості, хоча у нього було все, що він бажав.
Чоловік запитав медреця:
— Пане, чому я відчуваю порожнечу, хоча маю гроші, владу і повагу інших? Чого мені бракує?
Мудрець відповів:
— Дозволь розповісти тобі історію. Одного разу двоє мандрівників знайшли старе занедбане обістя з садом. Перший мандрівник побачив у ньому лише безлад і вирішив піти далі, не витрачаючи часу на непотрібне. Другий же побачив квіти, що ще не зовсім зів’яли, і вирішив полити їх. Коли вони обоє повернулися через деякий час, то побачили занедбане обістя, навколо якого були прекрасні квіти, які розрослися і наповнили сад кольорами та ароматами. Перший дивувався: «Як це сталося?» Другий відповів: «Я знайшов тут життя і вирішив допомогти йому розквітнути».
Мудрець подивився на чоловіка і додав:
— Добро – як та вода для саду. Якщо ти живиш його, то воно розквітне і наповнить твій світ радістю. Людяність — це здатність бачити красу там, де інші бачать лише порожнечу. І коли ти сієш добро, ти не тільки змінюєш світ навколо, але й наповнюєш своє серце справжнім багатством — щастям, яке не купиш ні за які гроші.
Чоловік замислився над словами мудреця і почав діяти інакше. Він допомагав людям не задля власної вигоди, а з чистого серця. І невдовзі помітив, що його життя наповнилося справжнім сенсом і радістю. Ставши людянішим, чоловік відчув, що знайшов справжнє щастя, яке не залежало від матеріальних благ, а від тих крихітних добрих вчинків, що він сіяв кожного дня.
