Насправді, більшість матерів своїми руками створюють зі своїх «ріднулечок» чоловіків, з якими самі розлучилися або жити разом не захотіли.
Як уберегтися від надмірної материнської опіки
Багато жінок зараз часто скаржаться, що, мовляв, перевелися справжні чоловіки, що немає в сучасних представників сильної статі самостійності, відповідальності, щоб, як то кажуть, бути за чоловіком, як за кам’яною стіною. Ненадійні стали стіни, будинок хороший не побудувати.
І тільки про одне дами забувають, що фундамент вони закладають самі. Це тільки здається, що якісь інші жінки ростять нікчемних синів, щоб потім із них вийшли такі самі чоловіки. Насправді, більшість матерів своїми руками створюють зі своїх «кровиночок» чоловіків, з якими самі розлучилися або жити разом не захотіли.
Йде втомлена жінка з роботи, тягне важкі сумки, дорогою заскочивши в магазин. «Що ж, – запитую, – так надриваєтеся? Невже допомогти нікому?» «Та є кому, – відповідає. – Два сини вдома. Одному – двадцять сім років, іншому – тридцять один рік. Втупилися у свої комп’ютери, не витягнути. Зараз прийду, почнуть по пакетах лазити, хапати на бігу. Хоч би одружилися чи що… Все легше було б…»
Самій важко, а іншій жінці легше буде? Вклала в синочків любов, турботу, повагу до жінки? Але ж ще й дорікатиме потім майбутнім нареченим, найімовірніше, стане, що недостатньо добре за її тюхтіями дивляться…
Інша знайома розповідає, як тридцять пар шкарпеток по всьому будинку розвішує, коли за двома своїми старшокласниками пере. «От же, – скаржиться, – і пельмені собі самі не зварять».
А якщо ставитися до своєї дитини не як до слабкої і безпорадної істоти (причому все життя), а як до маленького чоловіка вже змалечку, то, можливо, і ставлення до матері виховається в неї не як до обслуги, а як до близької людини, яка потребує допомоги?
Своїм же ставленням до синів матері показують, що вони самі підтримки не потребують, що діти завжди слабші. Така установка формується в дітей на все життя.
Або ось ще – живе шістдесятирічна мати в трикімнатній квартирі зі своїми дітками. Усе б добре, тільки двом її «хлопчикам» уже під сорок. І сім’я в кожного є. Друга. Усі кімнати поділені, повноцінна комуналка. Але, начебто, мати це й не дуже обтяжує.
Після смерті чоловіка всю свою увагу вона звернула на дітей. Постійно бути в їхньому товаристві, бути в курсі їхніх проблем і, природно, розрулювати їх у потрібний, як їй здається, момент стало життєвою необхідністю.
Прагнучи прив’язати дитину до себе, мати заважає розвитку своїх синів. Пригнічуючи їхню самостійність, вона пригнічує і їхнє чоловіче начало. Неспроста дружини в цих «хлопчиків» владні та вольові. Іншого жіночого образу вони й не уявляють.
А нерідко ще бувають ситуації (знаю з власного досвіду керівника кадрової служби), коли мами буквально за руку приводять синів на співбесіду. Виглядає це доволі безглуздо з огляду на те, що здобувачеві, як правило, ніяк не менше двадцяти двох років. Рекрутеру можна більше ні про що не питати – самостійність кандидата очевидна.
Так само матері вирішують за синів, де їм навчатися, коли отримувати розряд або категорію, що робити з кар’єрними устремліннями. Вирішуючи за свою дитину, як їй будувати своє життя, мати позбавляє її волі, робить слабохарактерною і безініціативною.
Чоловік втрачає дане від природи прагнення до досягнень і завоювань. Або навпаки – переконується в тому, що тільки сила протистоїть силі, стає надто грубим і агресивним.
Як уберегтися від надмірної материнської опіки?
Багато хлопців інтуїтивно це розуміють, «тікаючи» з дому: їдуть вчитися в інше місто, жити на орендовані квартири тощо. І це правильно.
Свою незалежність краще відточувати на самоті.
Головне – не забути, що одного разу, коли мама одягала в дитячий садок, хлопчик сказав: «Я сам». Можливо, не дуже усвідомлено, але успішні чоловіки рано починають розуміти, що «своя думка – найправильніша».
А мамам краще звернути свою увагу на себе, свої інтереси і свого чоловіка, давши синові можливість іти власною дорогою і ухвалювати свої рішення. Не дарма ж у тварин заведено ростити потомство тільки до певного віку. Мати, батько показали світ, навчили полювати і піклуватися про себе, а потім – «сам, сам, сам». Укус за вухо або загривок – і вперед у самостійне життя створювати своє середовище існування.
Авторка – Лілія Ахремчик
