“Де є любов – там темряви немає”. Повчальна притча-казка про двох демонів
Територія натхнення

“Де є любов – там темряви немає”. Повчальна притча-казка про двох демонів

Два демони сиділи на підвіконні та спостерігали за жінкою з дитиною на руках. Вона ходила по кімнаті і гойдала малюка, щось тихенько наспівувала собі під носа.

– Може підемо вже звідси, адже тут зовсім брати нічого, а я їсти хочу, – сказав один і почухав худий живіт.

– Почекай, їй зараз набридне, і вона розсердиться, – відповів інший, і жадібно втупився у вікно, упершись у скло вигнутими рогами.

Худий демон втягнув носом повітря.

– Третю годину вже тут сидимо, а пахне лише любов’ю… Фууу…

– Дивись, дивись.

Жінка поклала дитину в ліжечко і навшпиньки вислизнула з кімнати. Метнулася до гори немитого посуду в раковині на кухні.

Ойкнула, поставила сковорідку на вогонь, кинула в калюжку олії три котлети, з тривогою подивилася на годинник і почала мити пляшечки, соски, каструльки та вилки.

Демон з вигнутими рогами потер пазурі.

– Ось зараз…

Малюк заворушився в ліжечку, зморщив крихітний носик і заплакав. Жінка метнулася до кімнати, підхопила малюка на руки, зашепотіла щось тихо та ласкаво. Малюк агукгув і усміхнувся.

– Фуу, – простяг худий, – Може вона взагалі злитися не вміє, підемо до Петровича. Він якраз зараз сяде новини дивитися, лаятиме все підряд… наїмось.

У животі у демона забурчало.

– Набридло мені злістю Петровича харчуватися, несмачна вона, протухла давно вже! Інша справа молода матуся, ось тут смачно! Вони ж усі втомлені і незадоволені життям! Ну а хто таким життям буде задоволений? Ця он за день не присіла ще жодного разу! Все щось шарудить! Давай ще почекаємо! Ну мусить вона розсердитися!

Жінка поклала малюка на столик, розгорнула пелюшку та зітхнула.

– Ось. Ось зараз, – зрадів демон.

Малюк радісно агукав і смикав маму за волосся поки та спритно міняла пелюшку.

– Дай краще я, – усміхнувся худий.

Жінка взяла присипку і труснула баночку, кришка відвалилася і весь вміст баночки висипався на дитину. Над столом піднялася хмара ароматного пилу, жінка скривилася і чхнула. Присипка розлетілася по всій кімнаті.

– Спритно, – демон схвально кивнув, проскрипів вигнутим рогом по склу.

– Ну, якщо вона й тепер не розсердиться, то я йду до Петровича!

Жінка жодних скрипів не чула, вона сміялася, обтрушуючи немовля від присипки примовляла:

– Ти ж мій солодкий пончик…

Малюк агукав їй у відповідь.

– Радість? Ні, вона зовсім нас голодом хоче заморити…

– Ні, почекай, зараз у неї чоловік із роботи прийде. Він цілий день від начальника отримував, потім у пробках постояв, зараз він непопрані пелюшки побачить, бардак – ось тоді точно буде їжі до відвалу!

– А потім ще котлети пригорілі побачить… Гаразд, давай почекаємо.

Жінка за вікном, вдосталь насміявшись, сповивала дитину і відчула дивний запах, теж згадала про котлети, з малюком на руках кинулася на кухню, але рятувати вечерю було вже пізно. Двері в коридорі рипнули, на кухні з’явився молодий чоловік, обійняв дружину та дитину, поцілував.

– Знову любов? – зморщився худий.

– Стривай, він же ще на кухню не зайшов…

Чоловік насупився, роздивляючись котлети, демони завмерли, приготувавшись щільно поїсти. Малюк простягнув ручки до тата. Чоловік усміхнувся, потім чомусь засміявся, забрав у жінки дитину і почав катати її як на каруселі. Демони чекали.

– Ні, ну я більше не можу, – обурився худий демон. – Ти на нього глянь!

– Бачу. Пелюшку поніс прати… Усміхається, як дурень і любов’ю смердить, – демон із вигнутими рогами важко зітхнув. – Гаразд, підемо до Петровича. Тут взагалі нема чого…

– Ага. Давай швидше, поки вони знову не почали обійматися, я
від цього кохання вже задихаюся…

Два демони перебралися на сусіднє підвіконня. Петрович, якраз уже почав дивитися новини…

Вечірні казки